Події. Новини.

четвер, 28 березня 2024 р.

Меморіал пам'яті

 


Андрій Олексійович Норов був звичайним мирним українцем. Народився 6 червня 1977 року у місті Кіровограді (нині — Кропивницький), де закінчив місцеву середню школу № 1. Відслужив строкову військову службу в радянській армії. Потім здобув економічну освіту, 2002-го переїхав у Київ, працював і виховував дітей.

Він завжди був патріотичною, політично активною людиною й не лишався осторонь під час історичних подій у житті України — брав активну участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності.

А 2016 року Андрій Олексійович добровольцем пішов на військову службу за контрактом до лав Збройних Сил України, свідомо обравши місцем служби 72-гу окрему механізовану бригаду (у серпні 2017-го їй було присвоєно славетне ім’я Чорних запорожців — одного з найлегендарніших кінних полків армії Української Народної Республіки, що існував у 1918-1920 рр., а згодом воїни 72-ї наділи й нашивки — емблеми того полку — старовинний символ, походження якого, до слова, не має жодного стосунку до нацизму та фашизму).

Повернувшись до служби у званні сержанта, Андрій Олексійович неодноразово брав участь в АТО/ООС, закінчив короткострокові офіцерські курси. У січні 2019 року, коли підрозділи його бригади, що повернулися з ротації до пункту постійної дислокації, урочисто зустрічала вся Біла Церква, і навіть особисто Президент України – Верховний Головнокомандувач ЗСУ Петро Порошенко, серед найкращих воїнів, які того світлого дня отримали нагороди з рук Верховного Головнокомандувача, був і молодший лейтенант Норов, удостоєний медалі «За військову службу Україні». А 18 березня 2020 року Андрій Олексійович став кавалером ордена «За мужність» III ступеня.

Усі наступні звання офіцер із позивним «Космос» отримував достроково, вже після початку російської агресії проти України, 5 березня 2022-го, заступнику командира батальйону з бойової підготовки Андрію Олексійовичу Норову було присвоєно чергове військове звання «капітан», а 13 березня він загинув смертю хоробрих у бою, захищаючи Київщину.

Під його керівництвом у перший день рашистської агресії було знищено кілька ворожих гелікоптерів, а потім очолені ним зведені сили позбавили ворога бойової машини піхоти БМП-2 та трьох вантажівок з майном і боєприпасами, а також складу боєприпасів, що, офіційною мовою, «суттєво підірвало боєздатність противника». Потому підрозділ капітана Норова з боєм визволив маленьке українське місто, але ворог ударив «Градами» і багатьох воїнів було поранено. 13 березня рашисти підло обстріляли колону, яка евакуювала поранених, серед яких був і Андрій Олексійович…

Його з військовими почестями упокоїли на Рівненському кладовищі рідного Кропивницького. У Андрія Олексійовича залишилась мати, брат, дружина, 15-річна донька та 23-річний син (також офіцер ЗСУ).

— Він був хорошою, доброю людиною. Захоплювався риболовлею, — розповів журналістам про Андрія Олексійовича його брат Олександр.— У нашій останній розмові він говорив, що все буде добре, ми переможемо. Не такий страшний ворог, як про нього кажуть…

«Ми втратили одного з найкращих людей. Андрій Олексійович Норов, «замкомбата з бою» — той, чиї міномети гатили по ворогу ще до 24 лютого 2022 року, той, хто з перших днів війни знищував кацапів сотнями, бо «треба работать». Олексійович, «Космос» — це шлях від сержанта до капітана, і немає такого місця на будь-яких позиціях батальйону, де б він не був. Він завжди був із солдатами — Олексійович, я знаю, що Ви загинули як Герой на своєму місці, командуючи підрозділом. ВІЧНА СЛАВА та ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ. Дякую ВАМ за все…», — так написав про нього бойовий побратим.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 148/2022 від 19 березня 2022 року капітану Норову Андрію Олексійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). 

Вічна слава Героям!




Пісні народжені війною






!





 





 





неділя, 17 березня 2024 р.

Інтерактивні вправи

 


Вправа створена Тетяною Фіш

Знайди пару

 

Заповіт Шевченка



  Класифікація
Вправа створена Кариною Луценко
Частини мови

Вправа створена Вікторією Казмірчук

Попелюшка


Знайди пару
Вправа створена Наталією Лучицькою
Фразеологізми Аліса в країні див



Заповнити пропуски

Вправа створена Тетяною Салогуб
Життєвий і творчий шлях О.Генрі

Вікторина з вибором правильної відповіді
Вправа створена Світланою Бочаровою
Творчість І.П.Котляревського

Вправа створена Коханчик
Знавці



Кросворд
Вправа створена Тетяною Будак- Захаровою
З.Мензатюк "Таємниця козацької шаблі" 




Хронологічна лінійка
Вправа створена Оленою Ярошук
Тарас Шевченко "Поема"







понеділок, 11 березня 2024 р.

Письменники - ювіляри

 

"Поезія- це завжди неповторність"
(до 94-річчя з з дня народження Ліни Василівни Костенко)

Її вірші й проза обпікають та лікують душу. Ліна Василівна пережила шістнадцятирічне творче вигнання та безстрашно протестувала в середині 1960-х проти арештів української інтелігенції. Ще з того часу вона байдужа до нагород та високих місць у рейтингах — її фраза «Політичної біжутерії не ношу» давно стала крилатою. 19 березня 2023 року Ліна Костенко відсвяткувала свої 93. Тож просто зараз насолодіться неймовірними історіями про геніальну поетесу від її рідних, друзів та знайомих.
Літературний флешмоб #ЛюблюЧитатиЛіну.
Декламує Ілюхіна Альбіна, учениця 8-В класу
                                                            
                                                          "І як тепер тебе забути ?"


"Коли я навіть буду сивою..."

"Не говори печальними очима..."








Я творю для дітей !



28 грудня святкує свій 55-ий  день народження Іван Андрусяк – поет, прозаїк, дитячий письменник, літературний критик, перекладач.

Іван Андрусяк – лауреат літературних премій видавництва “Смолоскип” (1995), “Благовіст” (1996), імені Бориса Нечерди (2002), журналу “Кур’єр Кривбасу” (2007), Корнійчуковської премії (2016), “ЛітАкцент року 2017”, міжнародної премії “Corona Carpatica” (2010), поет року за версією “Тону Барабуки 2017”. У 2018 році за збірку віршованих казок “Зайчикова книжечка” і повість-казку “Третій сніг” письменник отримав премію імені Лесі Українки.

Іван Андрусяк – член Українського центру Міжнародного ПЕН–клубу. Учасник багатьох поетичних фестивалів. Його книги перекладено англійською, німецькою, польською, вірменською, португальською, білоруською, словацькою та іншими мовами. Нині відомий насамперед як дитячий письменник та автор популярних повістей для сімейного читання. Книжка “Вісім днів із життя Бурундука” потрапила до списку “Дитячої книги року ВВС 2012” і щорічного каталогу дитячих видань світу “Білі Круки 2013”.

Іван Андрусяк мріє бачити Україну державою, в якій створено всі умови для вільного розвитку людини.


Фатальна жінка української літератури
до 190 річчя від дня народження Марка Вовчка

(1833-1907)



Народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї.

Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові, після закінчення якого у 1848 році оселяється у тітки в м. Орлі.

У 1851 році одружується із засланим до Орла за участь у діяльності Кирило-Мифодієвського товариства студентом Київського університету Панасом Марковичем та виїжджає з ним до України.

Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині вивчила життя, культуру, мову українського народу.

Пізніше у Петербурзі у 1859 вона вже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло видатних літераторів.

У 1859 — 1867 рр. перебуває за кордоном, де знайомиться з видатними людьми.

Після повернення з-за кордону зближується з видавцями «Отечественных записок», веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста.

Виступає Марко Вовчок і як критик, редактор петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“.

24 травня 1870-го року Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника „Переводы лучших иностранных писателей“.

Скликаний третейський суд з 19 літераторів визнав Вовчок винною у плагіаті.

Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії.

Померла 28 липня 1907 в м.Нальчик на Кавказі, де і похована.



Сделано на Padlet

Інтерактивні вправи Wordwall











Національно-патріотичні онлайн-ігри


 
Національно-патріотичні ігри


Тарас Шевченко-пророк України

Сделано на Padlet

 Тарас Шевченко-геній і пророк українського народу!



Тарас Григорович Шевченко - видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний і громадський діяч. Він був людиною універсальних обдарувань та інтересів. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Поет мріяв про ті часи, коли його країна буде незалежною суверенною державою, коли в Україні шануватимуться мова, культура та історія народу, а люди будуть щасливими.
    Народився в сім'ї селянина 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року в селі Моринці на Черкащині. Рано залишився сиротою. Грамоти навчився у дяка. У 14 років його взяли "козачком" до двору поміщика П. Енгельгарда, з яким переїхав спочатку до Вільно, а потім - до Петербурга. У 1832 р. Шевченка віддали "у науку" до художника В.Ширяєва. У 1838 році за пiдтримки К. Брюллова, В. Жуковського, О. Венеціанова, М. Вєльгорського, Є. Гребінки, І. Сошенка та інших Шевченка викупили з кріпацтва.
      Того ж року його прийнято до Академії мистецтв, яку він закінчив у 1844 році. У 1843 та 1845 рр. Шевченко приїжджав на Україну i працював художником у Київській тимчасовій комісії з питань розгляду старих актів. У лютому 1847 року Т. Шевченка затверджено на посаду викладача малювання Київського університету. 24 березня 1847 р. за участь в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та за антисамодержавницькі поезії Т.Шевченка заарештовано та заслано до Орської фортеці Оренбурзького окремого корпусу з царською резолюцією про заборону писати i малювати. Під час заслання Шевченко як художник увійшов до складу експедиції, завданням якої було дослідження Аральського моря.
     У 1857 році зусиллями друзів Т. Шевченка повернули з заслання й у 1858 році він прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 році приїхав в Україну, але перебував під наглядом поліції. Йому заборонили постійно проживати в Україні і зобов'язали переїхати до столиці. Десятирічне заслання, хвороби призвели до передчасної смерті Т. Шевченка 26 лютого (за новим стилем 10 березня) 1861 року. Поховали його спочатку на Смоленському цвинтарі у Петербурзi, у травні 1861 року прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору поблизу Канева.
Т. Шевченко почав писати вірші у другій половині 30-х років. У 1840 році в Петербурзі вийшла його перша збірка поезій "Кобзар", у 1845 році - героїчно-романтична поема "Гайдамаки". В 1843-45 роках він написав цикл поезій "Три літа" (центральним твором якого є "Сон"), поему "Кавказ", послання "І мертвим і живим…", поезії "Чигирине, Чигирине", "Великий льох", "Стоїть в селі Суботові" та ін., в яких гостро виступив проти соціально-національного гноблення українського народу. Під час ув'язнення писав вірші, які згодом об'єднав у цикл"В казематі". У 1854-1858 роках написав російською мовою повісті "Музикант", "Художник", "Нещасний", "Капітанша", "Близнята". Останніми прозовими творами Т. Шевченка є повість "Прогулянка з задоволенням і не без моралі" (1856-1858) та щоденникові записи "Журнал". В Україні у 1858 році Т. Шевченко написав низку високих зразків інтимної та пейзажної лірики. Кілька творів Т. Шевченка цього періоду опубліковано в журналі "Основа" та альманасі "Хата".



Тарас Григорович завжди буде жити в серцях українців, а його невмирущий дух витати над Україною. Пригадаймо деякі з його поезій і так вшануємо пам'ять Великого Кобзаря.

Встала весна (Уривок із поеми «Гайдамаки»)
Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають…

Сонце гріє, вітер віє
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.

Реве та стогне Дніпр широкий (Уривок з поеми «Причинна»)
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.


За сонцем хмаронька пливе
За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.

По діброві вітер виє (Уривок із поеми «Тополя»)
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий –
Нащо зеленіє?
Кругом поле, як те море
Широке синіє.
Та ясен раз у раз скрипів.

Зоре моя вечірняя
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,  
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
         
Садок вишневий коло хати
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

Мультфільм "Садок вишневий коло хати" Шевченко Т.Г.


Мені тринадцятий минало 
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.                                   
Чи то так сонечко сіяло,  
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,         
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,     
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.       
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!

Тарас Шевченко "Мені тринадцятий минало"


І небо невмите, і заспані хвилі

І небо невмите, і заспані хвилі;                                        
І понад берегом геть-геть,
Неначе п’яний, очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.


Тополя 
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє.
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини.
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте — все розкажу.
Слухайте ж, дівчата!
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила – не спинила:
Пішов – та й загинув...
Якби знала, що покине –
Було б не любила;
Якби знала, що загине —
Було б не пустила;
Якби знала – не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою…
Минув і рік, минув другий –
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка;
Мати не питає:
"Чого в'янеш, моя доню?"
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько єднала.
"Іди, доню, – каже мати, –
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий –
Будеш панувати".
"Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть,
Легше, мамо, в труні лежать,
Ніж його побачить"…
Отак тая чорнобрива
Плакала, співала...
І на диво серед поля
Тополею стала.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополя
До самого долу…

Мультфільм "Тополя" за поемою Т.Г.Шевченка (1996 р.)

Заповіт
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Думка
Тече вода в синє море,
Та не витікає,
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде —
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці,
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться —
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами.


Якби ви знали, паничі… 
Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам. 
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній Твоїй землі
Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще... Ні, не знаю,
А так здається... сам єси...
(Бо без Твоєї, Боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може, й Сам на небесі
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись,
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти... Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі, єдиному, святому
За дивнії Твої діла?
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!